Церковний дзвін як духовний феномен: бронзовий голос неба над українською землею

...І почали дзвонити у вічовий дзвін…

Повість минулих літ

З давніх часів церковний дзвін сприймався не лише як засіб скликання вірян, а й як особлива символічна мова, що поєднує земне й небесне.

Недаремно в багатьох духовних традиціях звук вважається першоосновою творіння, а дзвін — інструментом, здатним нагадувати людині про її вищу природу. Ці властивості особливо яскраво проявилися в культурі Східної Європи, зокрема України, де дзвонарство протягом століть було невід’ємною частиною суспільного життя.

Точно встановити момент, коли на давньоруських землях уперше залунали церковні дзвони, неможливо, адже йдеться не про окрему подію, а про поступове формування практики. Після прийняття християнства у 988 році на території Київської Русі почали з’являтися перші храми. Проте в ранній період для скликання вірян до молитви використовували не дзвони, а била та клепала — прості ударні сигнальні засоби з дерева або металу.

Справжні церковні дзвони почали проникати на східнослов’янські землі поступово, приблизно у XI–XII століттях, під впливом як візантійської, так і західноєвропейської обрядових традицій. Спочатку вони з’явилися лише у найбільших духовних і політичних центрах, таких як Київ і Чернігів. Згодом, особливо починаючи з XIV–XVII століть, дзвонарська культура набула широкого поширення: удосконалювалися технології лиття, будувалися дзвіниці, формувалися сталі правила дзвону.

Магічна дія дзвону

Феодосій Гуменюк «Писанка», 1990

За своїм походженням і символікою дзвін тісно пов’язаний із християнським богослужінням, однак у традиційній культурі він набув ширшого значення і посів важливе місце у слов’янській картині світу, зокрема в уявленнях про природу, моральні категорії (праведність і гріх), співвідношення «цього» і «того» світу, а також у взаємодії християнських і язичницьких уявлень.

Дзвін органічно увійшов у звукову систему традиційної культури, перейнявши частину її магічних функцій. Його звучання метафорично ототожнювалося з колом понять, пов’язаних із голосом, мовленням, славою та звісткою. Він сприймався як своєрідний аналог людської мови, а іноді навіть як її орган — «гортань». З цим були пов’язані магічні практики лікування німоти або затримки мовленнєвого розвитку в дітей за допомогою дзвону: людину з порушеннями мовлення водили на дзвіницю до першого ранкового удару дзвона, а при втраті голосу інколи обмивали язик дзвона водою й давали її хворому пити.

У народних віруваннях звук дзвона асоціювався зі звістками та плітками, які поширюються подібно до його луни. Про людину, яка приносила новини, говорили: «чужа людина, як соборний дзвін». У південних слов’ян існувало повір’я, що якщо під час народження дитини дзвонять у дзвони, то в її житті її часто будуть обмовляти.

Метафоричний зв’язок дзвона з мовою та інформацією відобразився і в обрядах, пов’язаних із його литтям. На початку процесу майстер міг поширити вигадану «звістку», вважаючи, що так само далеко, як розходяться чутки, буде поширюватися і голос нового дзвона.

Окремі частини дзвона отримували назви частин людського тіла або одягу: «тулуб», «плечі», «язик», «вуха», «плащ», «юбка». «Язик» дзвона порівнювали з серцем, що б’ється. У гуцульській традиції на свято Купала дівчина обмивала дзвін і його «язик» та промовляла замовляння, пов’язуючи його силу зі своєю долею та славою.

Дзвону також приписували здатність відчувати та навіть мати родинні зв’язки — як у легендах про «батька і сина». У народних переказах його звучання іноді набувало людських рис. Зокрема, існує легенда про дзвони, які лежали в болоті: один чоловік намагався їх витягти, але, взявшись за менший, почув «образу» від більшого дзвона, який ніби говорив про материнську турботу.

Сергій Корнієвський «Дзвін», 2022

У духовних віршах, літописах і легендах важливим мотивом є «самодзвін» — віра в те, що дзвони можуть звучати самі, попереджаючи про біду, пожежу, епідемію чи інші значущі події. Такі уявлення зустрічаються і в житіях святих та релігійних текстах.

Дзвоном скликали людей на віче — народні збори. Його звучання також допомагало заблукалим подорожнім знайти дорогу в негоду. Ним повідомляли про небезпеку або трагічні події.

Дзвін також вважався «вірним» місцю свого перебування: він нібито сам обирав дзвіницю і не мав її залишати. Його перенесення або дарування в інше місце вважалося небажаним. У народній уяві існували й легенди про затонулі дзвони, а також про зниклі поселення, де іноді можна було почути їхній звук із-під землі або води як ознаку Божої кари чи історичної трагедії.

У християнській традиції дзвін набув священного статусу. Його звук сприймався як мірило істини, чистоти й праведності. Навіть у мові закріпилися вислови, що підкреслюють його «чистоту» та бездоганність. Вважалося, що дзвони, відлиті або підняті за неправедних умов, можуть втратити голос, тріснути або впасти.

Сакральний характер дзвону пояснює його використання і в правових звичаях — як супровід клятв і присяг поряд з іконами та святими книгами.

Час дзвоніння вважався сприятливим для важливих починань, господарських справ і ритуалів. У слов’янських традиціях різдвяні та великодні дзвони супроводжували обряди, пов’язані з добробутом, родючістю та захистом господарства.

Особливе значення мав великодній дзвін, якому приписували відроджувальну силу. У цей період люди активно дзвонили, вважаючи, що це сприяє врожаю, здоров’ю худоби та бджіл.

У слов’янській уяві дзвін також виступав межею між світами буття і небуття. Відсутність його звучання символізувала «той світ», а тиша дзвонів у певні періоди року сприймалася як небезпечний, «демонічний» час. Саме тоді, за повір’ями, активізувалися надприродні сили.

Період мовчання дзвонів у Страсний тиждень вважався особливо ризикованим: людей, які померли в цей час, ховали без дзвону, що, за уявленнями, могло вплинути на долю душі. У таких випадках використовували інші сигнальні звуки, наприклад, калатало.

Дзвін супроводжував усі етапи смерті та поховання: від моменту кончини до похорону і опускання труни в могилу. За нього також здійснювали спеціальні поминальні дзвінки, які виконували родичі або священнослужителі.

З ним пов’язували і різноманітні прикмети: наприклад, звук дзвонів у певні моменти міг віщувати коротке подружнє життя або невдалий шлюб.

Окреме місце посідала віра у лікувальну силу дзвону. Під час епідемій ним намагалися «відлякати» хворобу або злі сили. Воду, злиту з дзвона або з його «язика», використовували як цілющу: нею поїли хворих або вмивалися, вважаючи, що вона має очищувальні та захисні властивості.

Іван Марчук «Чуєш, дзвони б’ють тривогу», 1976

Україна володіє багатою спадщиною дзвонарського мистецтва. Споконвіку воно було своєрідним живим серцебиттям громади, об’єднуючи людей у спільному духовному просторі.

Проте значення дзвона виходить далеко за межі релігійної практики. З фізичного погляду він має унікальну акустичну природу. Його звучання складається зі складного спектра обертонів і перехресних частот, які продовжують існувати ще довго після удару. На відміну від більшості музичних інструментів дзвін не дає однієї чистої ноти у звичному розумінні — він формує багатошарову звукову структуру. Можливо, саме тому його недоречно сприймати лише як формальний фон: він вимагає уваги та внутрішньої присутності.

Легенда затонулого дзвону

Лядовський Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир

Ця ідея перегукується з давнім переказом про Лядовський скельний монастир XI століття, який стоїть на крутому березі Дністра і здавна відомий як Подільський Афон. Згідно з легендою після руйнування монастирської дзвіниці в першій половині ХХ століття величезний дзвін зірвався зі скелі й упав у річку. Його намагалися знайти, але безуспішно. Відтоді місцеві жителі розповідають, що в особливі моменти тиші над водою можна почути ледь вловимий металевий гул, ніби він долинає з глибин Дністра. Чи це справді відлуння затонулого дзвону, гра течій чи особливість людського містичного сприйняття — невідомо. Але сама легенда змушує замислитися над природою звуку і пам’яті. Можливо, деякі величні голоси не зникають безслідно, а продовжують існувати в життєвому полі навіть після втрати свого матеріального джерела.

Фото дзвона, скинутого з дзвіниці Володимирського собору у 1920-х роках

У цьому сенсі образ затонулого дзвону стає сильною метафорою духовної пам’яті. Дзвін можна розбити, сховати під водою, змусити замовкнути… Так, під час гонінь на Церкву тисячі дзвонів знімали з дзвіниць, скидали на землю і відправляли на переплавку. Їх знищували як релігійні атрибути, намагаючись позбавити храми їхнього голосу, однак неможливо знищити те внутрішнє ехо, яке дзвін колись пробудив у людині.

З огляду на розуміння світу як прояву первинної вібрації, з якої виникає все суще, дзвін постає не лише як музичний інструмент у літургійній практиці, а як символ повернення до джерела. Кожен його удар нагадує, що за межами постійного інформаційного шуму існує глибший рівень реальності. Саме тому дзвоновий звук пережив століття. Він звертається до пам’яті, інтуїції та тих шарів свідомості, які важко висловити словами. Над українською землею його голос і досі звучить як нагадування про те, що серед щоденної метушні завжди існує простір тиші, в якому людина може почути саму себе.

У цьому контексті особливого значення набуває київська дзвонарська традиція, що формувалася з давніх-давен і тісно перепліталася з історичним життям міста. Над берегами Дніпра століттями лунали дзвони Софійського собору та Києво-Печерської лаври. Тут дзвін став частиною історичної пам’яті народу, супроводжуючи часи розквіту, криз і доленосних змін, а також періоди духовного відродження.

Дзвони Майдану: голос громадянського пробудження

Диякон і дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря Іван Сидор, який дзвонив у дзвони на Майдані

Як у далекому минулому, так і в наші дні дзвонове звучання набувало не лише релігійного, а й символічного значення, стаючи частиною культурної ідентичності українців.

Знамениті дзвони Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві лунали не лише в межах звичайного богослужбового обряду, а й у моменти, коли місто переживало особливо напружені історичні події.

Під час Євромайдану, в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, їх було піднято на набат у відповідь на спробу силового розгону протестувальників. Цей безперервний тривожний дзвін тривав кілька годин і розливався над центром Києва, збираючи людей на Михайлівській площі. Для багатьох він став не просто звуковим сигналом, а символом екстреного пробудження міста, коли дзвін виконував роль давнього міського оповіщення. У ці години його сприймали як голос, що об’єднує людей перед лицем небезпеки й повертає відчуття спільної долі.

В 2025 році мистецтво дзвонарства Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря офіційно визнане частиною нематеріальної культурної спадщини України. Міністерство культури включило до Національного переліку елемент «Традиція дзвонарства Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря: від набату до тридзвону перемоги».

1 грудня 2020 року в Києві, на Алеї Героїв Небесної Сотні, відбулося урочисте відкриття та освячення 70-кілограмового Дзвону Гідності. Він звучить у день народження кожного з Героїв Небесної Сотні, а 20 лютого лунає 107 разів — за кількістю загиблих героїв. На ньому розміщено напис «Слава Україні! Небесній Сотні Слава!». Роботу над дзвоном виконав Сергій Назаревич — автор карильйонів у київських храмах і тональних дзвонових комплексів. Саме він створив і Дзвін пам’яті, встановлений у дворі Міністерства оборони, що вшановує українських захисників, полеглих внаслідок російської збройної агресії.

Дзвін Гідності на алеї Героїв Небесної Сотні у Києві

Найдавніші дзвони України

Українські дзвони становлять важливу частину історичної та культурної спадщини, сформованої багатовіковою традицією дзвоноливарства та особливою музичною естетикою звучання. В українській дзвонній системі інструменти традиційно поділяються на кілька типів залежно від їхньої функції та розміру: великі дзвони-благовісники, які задають основний ритм богослужіння, середні піддзвонні дзвони, що беруть участь у створенні гармонійного супроводу, та малі зазвонні дзвони, які формують складніші ритмічні й звукові візерунки.

У XVII—XVIII століттях прославилися такі центри дзвоноливарного мистецтва, як Львів, Київ, Волинь і Глухів.

Одним із найраніших збережених і досі діючих дзвонів вважається дзвін, відлитий майстром Яковом Скарою у Львові 1341 року. Цей унікальний історичний артефакт існує й сьогодні, перебуваючи на дзвіниці Старо-Юрського собору, що робить його не лише пам’яткою ремісничої майстерності, а й живим свідком багатовікової духовної історії регіону.

Окреме місце посідає так званий «Мазепин дзвін», створений у 1705 році з ініціативи гетьмана Івана Мазепи. Цей дзвін пов’язаний з епохою значних історичних і культурних перетворень і нині зберігається на території Софійського собору в Києві, де він залишається важливим елементом як історичної спадщини, так і живої церковної традиції.

Старо-юрський дзвін Якова Скори. Відлитий в 1341 році, ймовірно у Львові, і досі знаходиться на дзвіниці Собору Святого Юра у Львові. Вага – 415 кг. Це найдавніший об’єктивно датований слов’янський дзвін

Дзвін «Мазепа», відлитий київським майстром Афанасієм Петровичем у 1705 році на замовлення і коштом гетьмана Івана Мазепи. Встановлений на другому ярусі Тріумфальної дзвіниці Софійського собору в Києві. Вага орієнтовно 2 т. Це найбільший зі збережених старовинних бронзових дзвонів України

Поряд з окремими визначними дзвонами на велику увагу заслуговують масштабні ансамблі, сформовані в монастирських центрах України. Найвідоміші з них пов’язані з Києво-Печерською лаврою. Тут склалася унікальна традиція храмового звучання, що сягає глибини віків. Особливе місце в ній займає «Лаврський тридзвін», який протягом багатьох поколінь відіграє важливу роль у духовному житті країни і залишається невід’ємною частиною її культурної та духовної самоідентифікації.

Звукова ікона української історії

Опанас Заливаха «Дзвонар», 1987

Церковний дзвін в Україні — це не лише важлива частина релігійного обряду, а й глибокий культурний та історичний феномен, Голос Божий, у якому переплітаються пам’ять поколінь, духовний досвід і відлуння часу. Від давніх дзвонів Київської Русі до монастирських ансамблів і трагічних сторінок ХХ–ХХІ століть він супроводжував життя українського суспільства, стаючи небесним провісником радості, тривоги й надії. Зберігаючись в архітектурі, легендах і колективній пам’яті, дзвоновий звук і сьогодні сприймається як особлива універсальна мова, здатна поєднувати минуле і сучасність, а також нагадувати про потаємну внутрішню співзвучність людини і навколишнього світу…

«... І задзвонили в усі дзвони, і в найбільший... Його дзвін гримів, досягаючи, мабуть, відстані трьох годин, бо він був надзвичайно чистий. Від його ваги весь купол і риштування величезної вежі хиталися, гойдалися й тремтіли» (Павло Алеппський, сирійський архідиякон і мандрівник XVII століття про головний великий дзвін Києво-Печерського монастиря).

https://video.wixstatic.com/video/c215ca_2562b3b46bdf4b5cbd249c659c7245f8/360p/mp4/file.mp4

Дзвін Києво-Печерської Лаври

Дзвонар Архімандрит Феодосій

P. S.

Худ. Нікіта Тітов, 2025

З 5 грудня 2023 року в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» започатковано акцію «Дзвін пам’яті та надії». Щоранку після загальнонаціональної хвилини мовчання на Великій лаврській дзвіниці дванадцять разів лунає найбільший дзвін Лаври. Це символізує дванадцять років війни в Україні та нагадує про військовополонених, політв’язнів, зниклих безвісти й насильно депортованих унаслідок російської агресії. Ченці лаври та адміністрація заповідника взяли на себе зобов’язання щоденно підтримувати цю традицію аж до того дня, доки з російського полону повернеться останній громадянин України.

У цих скрутних обставинах особливо болісно сприймаються нові удари війни по сакральному осередку, який вже давно став символом незламності України.

В ніч на 15 червня 2026 року над дніпровськими схилами знову пролунав тривожний набат Великої лаврської дзвіниці. Після нічної ракетно-дронової атаки російських агресорів, унаслідок якої було пошкоджено Успенський собор — головний храм обителі, — древня святиня знову стала свідком трагедії війни.

Собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври в ніч на 15 червня 2026 року

Києво-Печерська лавра, внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, належить до найважливіших духовних і культурних місць України. Завдяки своєму винятковому історичному значенню вона перебуває під посиленим міжнародним захистом відповідно до Другого протоколу до Гаазької конвенції 1954 року. Україна наголошує, що будь-які атаки на пам’ятки такого рівня є серйозним порушенням міжнародного права та розглядаються як особливо тяжкі злочини проти світової культурної спадщини...

Відлуння дзвонів розливалося серед золотих бань і давніх мурів, нагадуючи про непохитність людського духу, віру та надію, що не згасають навіть у найтемніші часи. Цей скорботний передзвін став не лише відображенням втрат, а й уособленням стійкості українського народу та його невгасимого прагнення зберегти віковічне духовне й культурне надбання.

https://video.wixstatic.com/video/c215ca_4a90e71114ba499ba49deea21a713ec9/720p/mp4/file.mp4

_______________________

При підготовці статті використано такі джерела:

Т. Дуда. Магічна дія дзвону: Цікаві факти [Електронний ресурс] //Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. К. Шептицького. — 2019. — 26 грудня. — Режим доступу: https://lvivskansen.org/news/magichna-diya-dzvonu/